Література входить у життя кожної людини з дитинства. Завдяки творам зарубіжних письменників ми дізнаємося про те, як жили і живуть люди в інших країнах світу, про історію цих країн, звичаї, традиції. Ми розширюємо наші культурні горизонти. Але водночас чим більше ми читаємо книг зарубіжних письменників, тим більше розуміємо, що їх хвилює те, що хвилює і нас, що люди в різних країнах цінують одне і теж: доброту, милосердя, свободу, сміливість, працелюбність, щирість. Ці загальнолюдські цінності ми засвоюємо, слідкуючи за долями книжкових героїв.
Учитель зарубіжної літератури Сало Наталія Олексіївна постійно знайомить своїх учнів з цікавими літературними творами, проводить різні конкурси і вікторини.
У 5 класі вивчається тема «Літературна казка». Вона завжди приваблює дітей. Адже у казках завжди є пригоди, чаклунство, вірна дружба і справжнє кохання. До 395 –річчя Шарля Перро була проведена вікторина «Подорож до країни казок Шарля Перро». Дітей чекали цікаві та захоплюючі завдання: «Одягни героя», «Перетворення», «Чарівний мішечок». Учні із задоволенням виконували цікаві завдання, розв’язували ребуси, відповідали на питання. А на завершення приємний сюрприз: перегляд мультфільму «Попелюшка».
Учні 9 класу під час літературної вітальні «Володар думок» познайомилися з фактами із життя та творами славетного англійського поета Джорджа Байрона. Його вірші і поеми вплинули на творчість багатьох поетів виповнюється 235 років від дня народження цього видатного письменника.
Байрон був не лише визначним поетом-романтиком, а й став для своїх сучасників і наступних поколінь втіленням романтичного героя. Для того, щоб стати романтичним героєм, поет мав усе - прегарну зовнішність (був справжнім красенем), всепереможну особисту принадність, аристократичне походження і велике багатство, сповнену пристрастей і пригод біографію. В особистому житті був пристрасним і палким коханцем. Він умів полонити серця жінок, завойовувати дружбу і відданість чоловіків й одночасно наживати найзапекліших ворогів і фальшивих заздрісних псевдоприятелів.
Прізвище Байрона стало поняттям. Від нього утворився абстрактний іменник - "байронізм", котрий включив широкий літературний зміст і певний тип поведінки, відчуттів, ставлення до світу, навіть одягу. Як поета і особистість, його наслідували, з ним порівнювали. Не випадково Михайло Лермонтов заперечував: "Ні, я не Байрон, я інший..." А його героя, як і багатьох інших персонажів, не можна до кінця зрозуміти поза поняттям байронізму.
Байрон народився 22 січня 1788 року в Лондоні у знатній, але зовсім збіднілій аристократичній родині. Англійський поет належав до давнього англійського роду, а по лінії матері, уродженої Гордон, був прямим нащадком короля Шотландії Якова І. Його батько, який вів безпутне життя (прізвисько "Mad Jack"), протринькав залишки свого майна та посаг дружини, втік до Франції, рятуючись від кредиторів, де й вмер, коли Байронові було три роки. Мати, майже позбавлена засобів до існування, відвезла сина на свою батьківщину в Абердин. У 1798 році по смерті двоюрідного діда Байрон успадкував титул лорда й родовий маєток — Ньюстедське абатство. У 1801 році Байрон вступив до аристократичної школи Хароу; у 1805 році — до Кембриджського університету.
У грудні 1806 року Байрон видав першу збірку віршів ("Fugitive Pieces"), які, за порадою друга, який вважав окремі вірші надто чуттєвими, вилучив з продажу і знищив. Незабаром у світ вийшло друге видання цієї збірки. Обидва видання з'явилися без посилання на авторство. Уперше своє ім'я Байрон поставив на збірці "Години дозвілля", яка побачила світ у червні 1807 року.
У січні 1808 року на сторінках впливового "Единбурзького огляду" була надрукована рецензія. Критик, ознайомившись із віршами, вказав на те, що вони: незрілі й наслідувальні. Байрон зробив першу й свою найбільш невдалу спробу створити за прикладом інших романтиків образ-маску: юнака-поета, поета-аристократа. Образ був сконструйований з використанням новітніх романтичних мотивів: у прихильності до родового замку ("Прощання з Ньюстедом") було щось від вальтер-скоттівського середньовіччя; у пристрасті до спогадів — від властивої Вордсворту мрійливої самозаглибленості; в анакреонтичних любовних віршах, героїні яких ховаються за вигаданими іменами Еми, Кароліни, угадувався вплив Т. Мура.
Однак за межами збірника залишилося те краще, що вже було написано й що саме тоді писав Байрон. Наприклад, вірші, звернені до Мері Чаворт: "Уривок, написаний невдовзі після заміжжя міс Чаворт", "Спогад", — свідчення юнацької любові поета, що назавжди залишилися в його віршах як перше й найщиріше почуття.
Визнання, несподіване у вустах поета-романтика, але виправдане Байроном, який віддавав перевагу романтичній біографії над романтичною фантазією. Інші уявляли екзотичні дива Сходу, а Байрон здійснив туди подорож та оцінив все пильним поглядом політика. Інші бунтували в уяві, а він спочатку у своїх парламентських виступах і віршах підтримав руйнівників верстатів — лудитів, повсталу Ірландію, а пізніше сам взяв участь у змові італійських карбонаріїв і в грецькому повстанні. Він бачив себе передусім політиком, діячем суспільним, а вже потім — поетом, хоча поезія була його найзначнішим суспільним діянням. Звідси ж і скептичне ставлення до романтизму в цілому. Байрон не прийняв сучасного романтизму, хоча більшість його виступів проти Вордсворта, Саути, Мура, В. Скотта мали особистий характер. Скандал, що вибухнув, не застав Байрона в Англії. У червні 1809 року він відбув у дворічну подорож по Середземномор'ю. У липні 1811 року Байрон повертається до Англії й визнає, що сатира його була занадто різкою, і вибачається. Але далеко не все в ній можна пояснити хвилинним роздратуванням. У ній є оцінки, від яких Байрон не відмовиться. Він не приймає, по суті, головного — ролі поета, якою вона уявлялася романтикам. Для нього поет не маг, не баладник, не самотній мрійник, а оратор, суспільна особистість. Це він підтвердить і іншим своїм маніфестом, що його він привіз зі східної подорожі,— поемою "З Горація".
Байрон надавав йому великої ваги, але розчарував своїх друзів, які сподівалися отримати від нього щось інше. їхнім очікуванням більше відповідали дві перші пісні нової поеми "Паломництво Чайльд-Гарольда", робота над якими почалася ще восени 1809 року, в Албанії, де поет вперше усвідомив необхідність закріпити в поетичній формі свої враження від подорожі.
Третя і четверта пісні будуть пов'язані з іншою подорожжю Байрона — з його мандрівним життям після того, як 25 квітня 1816 року він буде змушений назавжди покинути Англію. Це було викликано остаточним розривом з англійським світським суспільством після того, як його залишила дружина Анабела Мільбенк одразу ж після народження дочки Ади.
Лондонський період (1812-1816) — час романтичної слави, роки успіху, що виявилися для поета важким іспитом. Залишитися собою, жити своїм життям повною мірою йому не вдавалося.
У 1812-1813 роках Байрон здійснив важливі виступи в палаті лордів, однак йому швидко "набридла парламентська комедія. Я виступив там три рази, але не думаю, що з мене вийде оратор" ("Щоденник", 14 листопада 1813 року). Було написано ним кілька гострих політичних віршів — відгук на те, що відбувається, але в цілому поезія тих років справляла враження, що невдоволеність власним життям лондонського денді змушувала його люто кидати героя на зіткнення зі світом, на бунт проти нього.
Саме в ці роки Байрон створює цикл так званих східних поем, що розробляють уже знайдений у "Чайльд-Гарольді" новий жанр лисичанської поеми, що складно вибудовує відносини між автором і героєм. У новому циклі автор трохи відступає в тінь і з більшою чи меншою послідовністю розповідає історію свого героя. Історію, у якій майже завжди є центральним любовний епізод. Поеми утвердили за Байроном славу відчайдушного самотнього, романтика, їх відразу ж перекладали іншими мовами, у тому числі й російською: "Гяур" (1813), "Абідоська наречена" (1813), "Корсар" (1814), "Лара" (1826), "Облога Коринфа" (1816), "Паризіна" (1816).
У героях східних поем читачі впізнавали самого Байрона. Створювалися цікаві легенди, згідно з якими все, що відбувалося з героями, траплялося і з автором. Герой Байрона ввібрав у себе різноманітні романтичні риси, ніби розчинившись в біографії й образі самого поета. Тиражування цього героя, масове наслідування його в житті й у літературі створили течію "байронізм".
Складність, з якою розрізняли автора й героя, проявлялася в незвичності самої форми — лисичанської поеми, яку створив Байрон. Однак новизна форми була наслідком нової особистості, що безпосередньо позначилася й на ліричних циклах лондонського періоду. Він починається шістьма віршами, об'єднаними під умовно-грецьким жіночим ім'ям "До Тирзи" і присвяченого померлій жінці. У ній іноді намагаються вгадати якесь конкретне обличчя, "безіменну" чи "приховану" любов, але біографічний привід має більш широкий зміст, передає атмосферу й обставини особистого життя Байрона після його повернення до Англії.
Першого серпня 1811 року помирає мати поета, з якою його пов'язували стосунки важкі, але близькі. Потім протягом двох місяців він одержує звістки про смерть кількох друзів з Хароу і Кембриджа. Цикл "До Тирзи" — один з перших для Байрона у поемах і драмах образів приреченої любові, що гине.
Другим важливим ліричним циклом тих років була низка віршів, об'єднаних особистістю Наполеона. Спочатку в зв'язку з його зреченням 6 квітня 1814 року за один день пишеться велика "Ода Наполеону Бонапартові". Роком пізніше він пише також такі твори: "На втечу Напалеона з острова Ельби", "Ода з французького", "Зірка Почесного легіону", "Прощання Наполеона".
Ліричним завершенням цього періоду життя Байрона були вірші, звернені до зведеної сестри Августи Лі: "Станси до Августи", "Послання до Августи",— однієї з небагатьох, хто не покинув поета. Вірші були написані вже у Швейцарії, куди Байрон спочатку вирушив після розриву з дружиною. Місяці — з травня по жовтень 1816 року,— проведені там, були душевно важким часом для Байрона й водночас творчо плідним. Відразу ж з'являється збірник, що об'єднав вірші й нову поему,— "Шильйонський в'язень". У ті ж місяці написані невеликі ліричні поеми: "Пітьма" і "Сон", що доводять морок і безвихідність романтичної свідомості до апокаліптичного бачення загальної загибелі. Він також пише філософську драму "Манфред", що її розпочав у Швейцарії і, яка чимось подібна до "Фауста" Ґете, хоча, разом з тим, і полемізує з цим твором.
Місяці, що їх Байрон провів 1816 року у Швейцарії, не були для поета самотніми. На цей час випадає його зустріч і спільне проживання на віллі Діодаті з П. Б. Шеллі. Там у Байрона виникає роман з його своячкою Клер Клермонт. У січні народжується дочка Алегра (померла в 1822 році).
У листопаді 1816 року Байрон переїздить до Італії, де спочатку зупиняється у Венеції. Потім, після зустрічі з Терезою Гвічіолі, живе з нею в Равені (грудень 1819р.). Переслідуваний за свої зв'язки з карбонаріями поліцією, Байрон у жовтні 1821 року їде до Пізи, а через рік поселяється в Генуї.
Якщо друга пісня "Паломництва Чайльд-Гарольда" була сповнена спогадів про велике минуле Греції, то четверта, остання пісня, присвячена минулому Давнього Риму та Італії.. Італійські враження загострюють історичне почуття Байрона. У цей час він пище невеликі поеми "Скарга Тасо" і "Пророцтво Данте"( 1819). У 1818 році була створена історична поема "Мазепа". Після переїзду до Равени в будинку графа Гвічіолі, втягнутий карбонаріями в безпосередні дії, Байрон починає цикл історичних трагедій: "Марино Фал'єро" (1820), "Сарданапал" (1821), "Обидва Фоскарі" (1821). Два сюжети — з історії середньовічної Венеції, третій — з Давнього Сходу. У передмовах до цих п'єс Байрон уже вкотре підтвердив свою пристрасть до мистецтва класицизму, обіцяючи виконання його умовностей аж до правила трьох єдностей.
Зростаючий інтерес Байрона до історії поширюється і на історію сучасну. Його, як і раніше, цікавить усе, що відбувається в Англії. Він підтримує політичний журнал Лі Ханта "Ліберал" (1822-1823), у першому номері якого публікує свої сатири, "Бачення суду" і "Бронзове століття" (1822-1823). Паралельно з ними до самого від'їзду до Греції він продовжує працювати над "Дон Жуаном" (1817-1823).
Робота ця почалася незабаром після приїзду до Італії. її тон збігався з першою італійською поемою — "Бепо" (1817), що іскриться усіма барвами венеціанського карнавалу, багато гри уяви, пристрастей, але не трагічних, не фатальних, а легких, святкових. Пасує до них у "Бепо" і тон, разом зі стрбфою-октавою, позначений італійським колоритом. У такому ж ігровому, пародійному ключі, але набагато серйозніше за темою писався "Дон Жуан".
Літературна репутація Байрона на батьківщині ніколи не була такою значною, як у країнах континентальної Європи. Певно дав себе взнаки конфлікт Байрона та обвинувачення його в непатріотизмі, що, зрештою, й змусило його покинути Англію. Однак там не помітили головного, в чому аж ніяк не можна відмовити великому поету — у значному відновленні самої мови, у відкритті нових її можливостей, про що красномовно свідчать кращі зразки зрілої лірики Байрона, до яких належить і останній його вірш — "Удень, коли мені виповнилося тридцять шість років". Ці вірші написані вже в Греції, куди Байрон вирушив у липні 1823 року, щоб взяти участь у повстанні проти турецького панування. І там, на древній землі улюбленої ним Еллади, він незабаром помирає навесні 1824 року від лихоманки, не полишивши своєї бойової посади.
Уся Європа була схвильована звісткою про те, що в грецькому місті Місолунги помер лорд Джордж Ноел Гордон Байрон, командир одного з повстанських загонів і найбільш прославлений поет тієї епохи. А через деякий час австрійська поліція знайшла в підвалах будинку Байрона в Генуї склад зброї — поет і воїн продовжував свою боротьбу з деспотизмом і після смерті. Почуття, що охопили увесь європейський світ при звістці про смерть Байрона, дуже зрозумілі: цієї смерті передувало життя настільки бурхливе й барвисте, що, мабуть, йому важко відшукати щось подібне у всій світовій історії.
Байрон назавжди залишиться в художній пам'яті людства як уособлення неприборканого прагнення до найвищих духовних цінностей, до світу, у якому людина не буде гнітити людину.
Байрон тісно пов’язаний з Україною. Саме він увів у свою рідну та загалом європейську літературу образ України та українського героя Мазепи. Він вибрав з життя Мазепи всього-на -всього історію його юнацького кохання до дружини польського магната. Байрон створив певний романтичний образ ніколи не баченої землі.
Українські письменники зацікавилися творчістю письменника понад 150 років тому. З того часу інтерес до Байрона не згасав. Улюбленим твором українських письменників був «Каїн», про це свідчать численні переклади. Першим перекладачем Байрона українською мовою був Микола Костомаров. Багато сказано про прометеївські мотиви у Шевченка, зокрема в поемі «Кавказ». Пантелеймон Куліш зацікавився Байроном ще у 30-ті роки, пізніше Байрон став для нього в один ряд з Вальтером Скоттом і Шекспіром. У 70-ті роки ХІХ століття до перекладів Байрона звертався Михайло Старицький. Перекладали Байрона Іван Франко і Павло Грабовський, Байрон належав до улюблених поетів Лесі Українки, якого вона з захопленням читала і перечитувала, мріяла перекладати, але на жаль, ці плани не здійснилися. У його творах стверджувалися погляди про:
· правдивість в зображенні дійсності;
· вірність художника інтересам народу;
· мистецтво і боротьбу за свободу народу, що мають бути невід’ємні один від одного;
· показ людського характеру в його протиріччі;
· оспівування бунта самотнього бійця проти нікчемних звичаїв і законів суспільства;
· захист прав пригнічених народів;
· гуманізм, який поєднав у собі любов до людей, біль за знехтувані права людини, передбачення «віку свободи», заклик до знищення тиранів.
Відомий французький письменник Стендаль,із дня народження якого 23 січня 2023 виповнилося 240 років, був вельми оригінальною особистістю. Ховаючись під псевдонімом, він публікував книги і статті, авторство яких було визначено після його смерті. За життя він був відомий лише як автор книг, присвячених італійськім пам’яткам. У нього було безліч псевдонімів, але саме під ім’ям Стендаль він увійшов в історію. Справжнє його ім’я – Марі – Анрі Бейль.
У 1800 році він брав участь у першому поході імператора Наполеона. У війні 1812 року він теж взяв участь, але в якості інтенданта – в битві участі він не брав. Але був присутній при Бородинській битві і бачив, як палає залишена Кутузовим Москва. Згадки про наполеонівські війни можна знайти в романах «Червоне і чорне» та «Пармський монастир». Уже тоді майбутній письменник пробував писати, але частина його рукописів, написаних у 1812 році, загинула під час переправи через одну з російських річок. Після остаточної поразки Наполеона Стендаль перебрався до Мілана, де і прожив сім років.
Після війни він заробляв на життя написанням статей, нарисів, путівників. Кумиром Стендаля був знаменитий французький письменник Мольєр. Сучасники описували письменника, як людину надзвичайно дотепну і веселу. Однак у важкі роки, коли він перебивався випадковими заробітками, він постійно знаходився в депресії, писав і переписував заповіт, а на полях своїх рукописів малював пістолети. Слава до нього прийшла з романом «Червоне і чорне». Він був написаний на основі замітки в розділі кримінальної хроніки в одній з місцевих газет В наші дні саме Стендаль вважається основоположником жанру «психологічний роман».
Словом «турист» ми теж зобов’язані Стендалю. Він написав твір «Записки туриста», і саме з цього моменту це слово пішло в маси. Помер він у 1842 році, але книги його живуть і досі.
Comments